«У день освідчення було страшніше, ніж на фронті…»

 Заслужена артистка України Наталка Карпа та воїн АТО, радник міністра  МВС України з питань учасників АТО Євген Терехов, відсвяткували річницю подружнього життя.

Наталя – співачка від Бога, не уявляє себе поза пісенним мистецтвом. Корінна львів’янка, залюблена в місто Лева, яке дало їй путівку на професійну сцену. Євген – спортсмен, срібний призер світу з військово-спортивного багатоборства,  лідер Павлоградської партійної організації УКРОП («Українське об’єднання патріотів»). Два роки тому балотувався на посаду мера рідного міста Павлограда на Дніпропетровщині.

Вони обоє – борці по життю, а ще волонтери АТО.  На гроші, подаровані їм на весілля, відправили на відпочинок та оздоровлення 29 сімей воїнів, які загинули в боях за Україну. Якщо раніше поодинці, тепер разом їздять по шпиталях, у зону АТО з «гуманітаркою» та концертами. Євген не з чуток знає, як воїнам необхідні матеріальна допомога, моральна підтримка, захист на державному рівні. Адже сам був за два міліметри від смерті…

 «Для вас, бандерівці, сьогодні буде судний день»

З Євгеном автор цих рядків познайомилася на цьогорічному Форумі видавців, де він презентував «Книгу пам’яті полеглих за Україну». У ній  розповідається про життя 420 загиблих у вій­ні працівників МВС, МНС, Національної гвардії, прикордонників. Три роки тому від розриву кількох гранат сам був важко поранений під Мар’їнкою, на Донеччині. Пережив дві складні операції. З організму Євгена лікарі витягнули 83 осколки. Ще 24 залишаються у м’яких тканинах тіла.

Євген – з багатодітної сім’ї. Має двох братів і двох сестер. У дитинстві батьки настановляли: як найстарший, має бути зразком для молодших. Змалку привчали своїх дітей читати Біблію, молитися. Тато Євгена – священик, мама прислуговує у церкві.

На початку 2014-го Терехов одружився, народилася донечка Анечка. За кілька місяців до того (в листопаді 2013-го) став призером Кубка світу зі змішаних єдиноборств у Ялті. Гадки не мав, що невдовзі війна по-варварськи увірветься у його долю: життя Євгена висітиме на волосині, а перший шлюб трісне по швах…

— Повістку на фронт отримав, коли донечці виповнилося три місяці, – розповідає Євген. – Служив кулеметником у 20-му батальйоні територіальної оборони. Видали військову форму: одна штанина коротша, друга – довша. Кулемет – з кривим дулом. Коли в патроннику зірвався патрон, замінили на автомат. Потім знову дали кулемет, але вже як належить. Ми в окопі, а ворог метрів за 20−30 від нас. Знахабніли так, що ставили на терикон п’ятилітрові баклажки і по них коригували приціли по українських захисниках. Обстріли починалися на світанку: о 4.00−4.20. За чотири місяці служби я поховав 18 однополчан.  Якось ворог вийшов на нашу радіохвилю: «Для вас, бандерівці, сьогодні буде судний день»…

Осколок застряг за… два міліметри від центральної судини мозку

…27 серпня 2014-го Євген Терехов (позивний «Джексон») шість годин відстояв на вахті. Вдень було тихо, без обстрілів. Тож зняв бронежилет, каску і біля будинку, з якого українські вояки коригували обстріли, хотів зателефонувати додому. Щойно набрав номер,  як… Міна розірвалася метрів за п’ять від Євгена. Почав бігти, як  за кілька метрів – знову вибух. У шоковому стані добрався до сховища. Там помітив: одяг на ньому закривавлений. «От скотиняки, светр подерли…», – вигукнув Євген, ще не розуміючи, що сам з ніг до голови пошматований осколками мін.

Закривавленого «Джексона» друзі поклали на каримат, перебинтували голову, вкололи знеболювальне. Від великої втрати крові відчув слабкість. Перша думка: життя згасає… Хотів попрощатися з рідними, а мобільного нема. Коли біг у сховище, випав з кишені.

— І я почав молитися, – пригадує Євген, – подякував Богові за все, попросив  пробачення за свої гріхи, випрохав здоров’я, сил і терпіння батькам. Бачив перед собою сяючі, як дві чорні вуглинки, оченята мого янголятка – донечки Анечки. Це давало стимул боротися за життя.

Напівпритомного Євгена довезли до районного Курахового – за 19 кілометрів від місця дислокації батальйону. Поклали на операційний стіл. Один з осколків пробив череп і застряг за… два міліметри від центральної судини мозку. Щоправда, це з’ясувалося на шостий день. Операція на мозку тривала сім годин. Щоб врятувати Євгенові життя, довелося поставити титанову пластину. Оскільки був у важкому стані, перевозити чоловіка до Дніпра було ризиковано.

Не встигли Євгена перевезти у клініку Дніпра – уся родина вже на порозі. А через два тижні після другої операції разом з волонтерами   повіз на фронт «гуманітарку». Третій рік поспіль 27 серпня святкує свій другий день народження. Відзначений орденом «За мужність» III ступеня.

— Колись у нас з татом були складні стосунки, – зізнається Євген. – Не розуміли один одного. Війна змінила мене. Почав цінувати кожну прожиту мить, став уважнішим до людей. Оскільки з дитинства батьки привчали нас до Біблії, на війну взяв зі собою Псалом 90. Читав кожної вільної хвилини. Лікарі рятували мене як могли, однак навіть відсотка не гарантували, що виживу. Та я молився.

— У 2015-му, коли я балотувався в мери Павлограда, у місті гастролювали Тарас Тополя з гуртом «Антитіла» та співачка Наталка Карпа, – продовжує Євген. – Телефонує депутат Володимир Парасюк: «Джексоне, у твоєму місті – концерт моєї подруги Наталки Карпи. Можеш їй квіти від мене подарувати?». Подарував.  Підкупили її бездоганна зовнішність і мила усмішка. Після концерту розповів їй про АТО, своє поранення, донечку Аню. На той час був уже розлучений. Наталя ж подумала, що я одружений, а я – що Парасюк її наречений. Потім  якось питає мене: «Ви були коли-небудь у Львові? Ні?! Не уявляєте, в якому чарівному місті я живу. Запрошую!». Було якраз напередодні 2015-го. Телефоную: «Наталю, поїздка до Львова ще в силі?». «Н-у-у, так», – каже, а сама, відчуваю, не очікувала, що приїду. У місті Лева ми й розставили всі крапки над «і». З’ясували: я розлучений, а Наталя з Володею – просто друзі.

 «Тарасе, допоможи. На твоєму концерті хочу запропонувати руку і серце Наталці Карпі»

Освідчився у День закоханих, 14 лютого. На літак до Львова того дня Євген запізнився. Добирався авто. По дорозі купив білу сорочку (в магазині її попрасували), перстень. У Львові того дня давав концерт Тарас Тополя з гуртом «Антитіла».

— Телефоную йому: «Тарасе, допоможи. Сьогодні на твоєму концерті хочу запропонувати руку і серце Наталці Карпі». Телефоном роздав завдання Наталиним друзям, родичам. Її вмовив піти на концерт «Антитіл». Попередив: мене, на жаль, не буде, бо мер Дніпра нараду важливу збирає.

…Концерт у розпалі. Тарас Тополя запрошує на сцену Наталку Карпу. У жовто-блакитній папці вручає їй грамоту за волонтерську діяльність. Наталя відкриває папку, а там великими літерами: «Ти вийдеш за мене заміж?». Повертається – а я на коліні перед нею з букетом квітів. Від хвилювання моє серце тріпотіло, як сполоханий птах. Кілька чоловіків пропонували Наталі руку і серце. Відмовила.  У день освідчення  було страшніше, ніж на фронті… Наталя сказала «Так!» – і я полегшено зітхнув.

— Весілля відгуляли гучне – на 150 гостей, – продовжує Євген. –  Розписалися з Наталею торік 27 серпня, щоб день мого поранення скрасити добрими спогадами, а 18 вересня одружилися. Тож цього року відсвяткували третій рік мого «другого народження» і річницю подружнього життя. Дружину дуже полюбила Анечка. Наталя поруч – тата наче й не треба. Усе життя я розмовляв російською, зараз легко переходжу на українську (Наталя навчила). З дружиною – лише українською.

«Мені нічого не треба. От мамі, будь ласка, дві пачки прального порошку»…  

Євген організував ветеранський рух, займається соціально-правовим захистом демобілізованих та мобілізованих воїнів. Разом з однополчанами, меценатом Олександром Шевченком запустив проект допомоги родинам вої­нів, загиблих в АТО. 350 членів сімей, полеглих за Україну, запросили на відпочинок у Буковель.

— Підходить якось до мене хлопчик: «Дядю Джексоне, колись ми з татом мріяли підкорити Говерлу, та він загинув. Коли я був на вершині Буковелю, бачив, як небо усміхалося. Значить, тато був з нами». По моїй шкірі побігли мурашки, а  на  очі навернулися сльози. Можна тисячу разів слухати гарні слова на свою адресу, але такого «дякую» не почути.

Телефонує якось кіборг з позивним «Жора» із 95-ї бригади ВДВ: «Женю, потрібна твоя підтримка. Давай зробимо подарунки дітям з віддалених сіл, чиї батьки загинули за Україну». Телефонуємо до одних, других, третіх… Хтось хоче велосипед, хтось – самокат, ляльку, що говорить… Телефоную в одну сім’ю. Слухавку бере хлопчик. «Я – військовий чарівник, –кажу. – Здійсню всі твої бажання. Який подарунок хочеш отримати?». Дитина відповідає: «Мені нічого не треба. От мамі, будь ласка, дві пачки прального порошку»…

— Бог подарував мені друге життя, кохану дружину – і ми з Наталею віддячуємо Йому добром, молитвою, – каже Євген.

Фото зі сімейного архіву Євгена Терехова