«Спринтер має бути нервовим. Можу влаштувати тренеру скандал на рівному місці»

Бар’єристка Анна Плотіцина – одна з українських надій на чемпіонаті світу з легкої атлетики у Лондоні.

Анна Плотіцина та Олександр Паламарчук усі нагороди ділять на двох.
Анна Плотіцина та Олександр Паламарчук усі нагороди ділять на двох.

Однією з головних героїнь чемпіонату України, що завершився у Кропивницькому, стала Анна Плотіцина. Вже у кваліфікації спринтерка з Київщини подолала стометрівку з бар’єрами за 12,94 секунди і виконала норматив на участь у світовій першості, яку з 5 по 13 серпня прийматиме Лондон. А у фіналі підопічна Олександра Паламарчука поліпшила результат і вкотре протягом цього сезону встановила особистий рекорд – 12,89. Після церемонії нагородження медаль недовго висіла на шиї чемпіонки. Зійшовши з п’єдесталу пошани, Анна «нагородила» нею високого хлопця з широкою усмішкою – свого нового тренера Олександра Паламарчука.

— Тренер Сергій Красовський, з яким ми з дівчатами тривалий час тренувалися, поїхав працювати у Дубай,  — розповіла Анна Плотіцина. — Ми тісно спілкувалися з Олександром, він колишній багатоборець і непоганий фахівець. От і подумали: можна потренуватися під його керівництвом. Ми обмінюємося інформацією та думками (я розповідаю, що відчуваю, а Олександр говорить те, що бачить) і приходимо до спільного рішення. Викручуємося як можемо. Та Сергій Красовський не кинув нас. Далі спілкуємося, він дає нам багато цінної інформації, допомагає порадами. Сергій — визнаний фахівець, свою дружину Олену Красовську він привів до “срібла” Олімпіади. Було б неправильним з нашого боку на нього ображатися.

— Аби самим розписати тренувальний процес, вам, мабуть, доводиться підручники штудіювати?

— Усі підручники – вчорашній день. Ми їздимо змагатися на турніри й бачимо, який величезний крок вперед за останній час зробила легка атлетика. У підручниках, зокрема, нічого не написано про відчуття, які бувають під час змагань, і про те, що з цим робити. А для жінок відчуття – чи не найважливіша складова. Тренеру треба бути добрим тактиком, аби під час тренувань комунікувати з жінками. Особливо зі спринтерками, емоційно вибухонебезпечними. Хороший спринтер повинен бути нервовим і неврівноваженим. Знаю це по собі: можу влаштувати грандіозний скандал на рівному місці. Мушу віддати належне моєму тренерові: витримує це, не поворухнувши жодним мускулом.

— Чому вирішили позмагатися на чемпіонаті України, ще й на гладкій стометрівці?

— Чим швидше біжиш гладкий спринт, тим швидше бігтимеш і з бар’єрами. Зробила для себе таке відкриття після вдалого зимового сезону, коли ми зробили ставку на чистий спринт — і відразу помітили результат. Бар’єри – це відчуття темпу, а спринт – натиск і розмах. От якраз цього розмаху я  цього разу не впіймала, хоча й фінішувала другою.

— Вам уже доводилося виступати на олімпійській арені Лондона?

— Ніколи. Серйозно займатися бар’єрним бігом я почала у доволі пізньому віці, років у 25−26. Мої батьки часто говорили: «Спорт не вічний, і зосередитися треба на навчанні». Після училища фізкультури я вступила до Харківського національного технічного університету, вивчала оподаткування. Вчитися у технічному виші було складно й нецікаво, і скоро я зрозуміла: це мені не до душі. Та батьки наполягали, і я змушена була здобути цю освіту… Це гальмувало мій кар’єрний ріст у спорті. Через рік після отримання університетського диплома пішла вивчати спортивну журналістику. Це було вже цікавіше. Та поки що нереально поєднувати цю роботу зі спортом. Під час змагань треба максимально зануритися у себе, сконцентруватися на старті… Та в майбутньому, не виключено, спробую себе й у журналістиці. Загалом,  мені бракує знань у сфері олімпійського й  професійного спорту. Тому все-таки піду вчитися до спортивного вишу, попри те, що вже “наїлася” студентської науки.

— Чого очікуєте від Лондона, від арени, яка приймала Олімпіаду?

— Швидкої доріжки. А ще сили духу. Вселити її в себе можу лише я сама: налаштовуючись на боротьбу,  практично не розмовляю, навіть з подругами по команді, і ніколи ні з ким не ділюся враженнями. Можливо, поза очі мене називають дикункою, та на це не зважаю. Зі суперницями ми тільки вітаємося.

У мене немає забобонів чи якихось особливих ритуалів. Перед змаганнями, аби зібратися, привести себе до тями, можу понюхати нашатир. А бігуни-стаєри, аби краще відновлюватися після забігів, їдять лимони… Загалом, атлет на старті чимось нагадує зомбі: нічого не чує і не бачить довкола, а після команди судді з точністю виконує добре завчені дії. Та як би не намагалися зберігати внутрішню енергію, після змагань ми такі вихолощені, що з жахом думаємо: зовсім скоро вже наступний старт. Через знервованість і хвилювання на кожних змаганнях ми втрачаємо три-чотири кілограми… На телевізійній картинці все виглядає гарно. І тільки наші батьки й близькі люди можуть зрозуміти, чого насправді це вартує! Коли після змагань дівчата виходять з нами на скайп, мені боляче слухати тих мамів і татів. На офіційних стартах у них ледь приступи не стаються…

— Як відновлюєтеся після спортивних стресів?

— Ліс, річка, чисте повітря. Поплавати, якщо є можливість. Або хоча б прогулятися містом безлюдними вулицями. Після змагань не хочеться бачити людей… Намагаюся оберігати себе від зайвої інформації. Тому не дивлюся телевізор. Хорошою помічницею може стати цікава книжка, яку можна проковтнути за день. Останнє, що прочитала, це «Клеопатра». Історія єгипетської цариці захопила мене. Жіночі долі для жінки завжди цікаві, навіть якщо нас розділяють цілі епохи.

Фото «Жорстка атлетика»