Страшна помста за нерозділену любов

Зв’язковій УПА живцем відрізали груди – за те, що не стала коханою червоного партизана.

Степанида Ниципорик зі своїм коханим Сидором Климчуком.
Степанида Ниципорик зі своїм коханим Сидором Климчуком.

Кілька років тому вся Україна говорила про село Деревок Любешівського району Волині: на майдані Незалежності у Києві в лютому 2014-го снайпер забрав життя молодого поліщука Едуарда Гриневича. Хлопцеві було 28 років. Проте мало хто знає, що цей патріот повторив долю своєї родички Степаниди Ниципорик, зв’язкової УПА, яка загинула від рук катів-федорівців 1944 року.

Пішла у ліс за ройовим УПА

Уперше цю страшну історію відкрили для молодшого покоління Деревка лише у 1996 році. Цілих шість десятиліть старші люди мовчали. Навіть коли прийшла Незалежність, боязко переглядалися й все-таки не насмілилися відразу розповісти усю правду про трагічні воєнні сторінки з життя свого села. Тримали в серцях і пам’яті імена тих, кого радянська влада зробила ворогами народу, — як імена героїв України.

 -  Про деревоцьку трагедію я чув змалечку від батьків, – згадує колишній учитель місцевої школи Микола Терещук. – Їх теж у роки війни хотіли розстріляти. Але серед федорівців був один односельчанин, який за них заступився. Так наша сім’я вціліла.

Микола Терещук доклав титанічних зусиль, аби оприлюднити страшні факти. Чоловік обійшов кожну хату, записав свідчення людей, кілька років просидів в архівах, ознайомлюю­чись з документами. І, нарешті,  зібрав матеріал на цілу книжку, яка невдовзі може побачити світ, якщо знайдуться благодійники й профінансують її друк.

— У роки Другої світової війни багато з наших односельчан подалися в повстанці, – розповідає Микола Іванович. – В основному молоді хлопці, але були серед них і дівчата. Пішла в УПА і Степанида Ниципорик.

Дівчина була дивовижної вроди. Досі старожили переповідають: як сідала верхи на коня, жінки, дивлячись на неї, аж плакали. Гарна була така, що очей ніхто не міг відвести. Не дивно, що залицялися до красуні навіть хлопці й з більш віддалених сіл, як-от Силантій Пархомчук з Пнівного Камінь-Каширського району. Кажуть, навіть сватів заслав, та дівчина відмовила, бо вподобала собі ройового командира УПА Сидора Климчука.

Хлопець був сином місцевої селянки та австрійця, який прибився на Полісся в роки Першої світової війни. Змалку Сидора в селі називали не інакше, як «німчиком». Розумний був, тямущий до наук і навчався у Любешівській гімназії. Коли почала в краї формуватися УПА, пішов у повстанці. А Степанида – за ним зв’язковою. Там же служив і її рідний брат.

— Яка це була гарна пара, – далі продовжує свою розповідь Микола Терещук. – Ось, гляньте, збереглося їхнє фото.

Чоловік дістає зі свого архіву старенький знімок. Він давно понищений часом, та досі зберіг обриси закоханих. Чорнява усміхнена красуня Степанида та русявий Сидір, що дивиться на свою половинку з невимовною любов’ю… Це фото – єдине «живе» свідчення їхніх почуттів, що дійшло до наших днів.

Не зміг Силантій пережити такого «приниження». Дізнавшись, що Степанида пішла за коханим у повстанці, й собі подався воювати. Правда, по інший бік – до червоних партизанів-федорівців. А ті вже жахали Полісся своїми страшними злочинами.

Федорівці закатованим виколювали очі й підпалювали тіла…

Одного дня розправа за упівців прийшла і в село Деревок. Було 2 серпня 1943 року – свято Іллі. Федорівці вдерлися у село й давай грабувати. Навиносили з хат та клунь 200 (!) возів добра. Усіх, кого підозрювали у зв’язках з повстанцями, хапали та зганяли до сільського майдану. А далі починали катувати й вбивати. На чолі карального загону був той самий Силантій Пархомчук. Так мстив за нерозділене кохання.

Арештованих виводили по одному на плац, штовхали у коло й били кілками, поки не падав мертвий. Тоді виколювали очі. Але й на цьому безчинства не припинялися. Тіло кидали на солому й підпалювали. Через секунду в коло виводили наступну жертву.

Від тих страхітливих розповідей мороз іде по шкірі. Хіба людина зі здоровим глуздом могла б видумати таке катування?

Свідками безчинств червоних партизанів стали не лише дорослі, а й діти. Сьогодні найстаршому очевидцю деревоцької трагедії Юхиму Мандзику – 93 роки. Той кривавий плац був по сусідству з його батьківською хатою. Хлопець мав 19 років і бачив усе, що діялося за вікном. Каже, врятувало від страти їхню родину одне – особисте знайомство зі Силантієм. Але цьому Юхим не радів. Рвався вискочити надвір, щось робити. Та стримала мати. Вона, як побачила, що навіть мертвим спокою не дають і кидають тіла у вогонь, зомліла…

Кати забрали награбоване, спалили хати «ворогів» і поїхали геть. А селяни почали ховати сімнадцятьох по-звірячому закатованих. Але тоді ні Степаниди, ні Сидора серед вбитих не було. Відомо, що батько дівчини дав партизанам відкупне – добротні чоботи. І ті спокусилися. А Силантію Пархомчуку про те, що хтось у Степаниди є вдома, не зізналися. Однак не минуло й року, як дівчині довелося пережити ще страшніші тортури.

Дивився, як катували ту, яка йому відмовила

Улітку 1944-го Степанида захворіла на тиф. Зв’язкова УПА, аби підлікуватися, стала переховуватися у місті Камені-Каширському (це неподалік Любешова). Одного разу в дім її благодійника випадково зайшов односельчанин. Глянув на дівчину й здивовано так запитав:

— То ти тут, голубко?

Від тих слів Степаниді стало не по собі. Вона благально дивилася на чоловіка й пересохлими від виснаження губами ледве вимовила:

— Не губіть, змилуйтеся…

— Все буде добре, – відповів той і пішов.

А за годину в хаті вже були енкаведисти разом із червоними партизанами.

— Не чіпайте, це моя донька, – заступався за Степаниду господар оселі, який не мав власних дітей і, ризикуючи своїм життям, намагався врятувати дівчину. Та йому, звісно, ніхто не повірив. Нелюди витягнули хвору зв’язкову з хати і попід руки потягнули в катівню. Все містечко здригалося від її голосіння: «Не вбивайте! Врятуйте!». Лише федорівці були до нього глухі.

У темному сирому підвалі школи ледь світив тьмяний каганець. Червоні партизани, голосно матюкаючись, кинули свою жертву на холодну підлогу. Били, копали у живіт. Та корчилася від болю, кров заливала обличчя та одяг, вже нічого не могла сказати, лише важко хрипіла. Але й цього їм видалося замало. Тоді кати взялися її живцем четвертувати. Ще живій відрізали вуха, тоді… груди, обмотали якимись рушниками й підпалили. Степанида вже не могла зронити ні слова. А втішені своїм же звірством виродки реготали. Лише в кутку мовчки спостерігав за стратою… Силантій Пархомчук. Цей факт став відомий лише два роки тому.

Поховали Степаниду в Камені-Каширському біля церкви. На могилі посадили калину. Та коли почали розширювати вулицю, зрівняли ту могилу із землею та заасфальтували. Сподівалися, що цей страшний комуністичний злочин буде забуто. Та пам’ять нащадків його воскресила.

А Сидір? Важко переніс вісточку про страшну загибель коханої. А сам загинув у бою. Силантій Пархомчук, командир карального загону партизанів, війну пережив. Та потім загинув за загадкових обставин…

Волинська обл.