Легендарний бомбардир

4 липня знаменитому футболістові «Карпат» Володимиру Данилюку, виповнюється 70 років.

Уже майже сорок років минуло, як Володимир Данилюк востаннє одягав футболку з кольорами львівських «Карпат». Але стільки ж років його прізвище на першій позиції у списку бомбардирів команди за всі її роки — попереду Степана Юрчишина, Яноша Габовди, Анатолія Крощенка, Геннадія Лихачова… Данилюк був із плеяди тих хлопців, котрих у «Карпати» підбирали з місцевих колективів. Котрі, може, ще не так багато вміли, але в їхніх діях уже проглядалася майбутня велика майстерність.

Після закінчення школи в рідному Стрию Володя потрапив до дрогобицького «Нафтовика». За три місяці у змаганнях команд класу Б встиг забити 9 м’ячів, а тому тренер Б. Вейг покладав на нього великі надії. Наприкінці сезону 1965 року до Дрогобича приїхали «Карпати», і в товариській грі юний нападник завдав чимало клопоту захисникам команди майстрів. Після того не забарилося й запрошення до львівського клубу, в якому тоді головним тренером працював знаний майстер Микола Дементьєв. Отож навесні наступного року розпочалися тренувальні будні новачка «Карпат».

Непростим виявилося входження до команди майстрів. Іще у підготовчий період у Ялті Данилюку зламали носа, потім у ході сезону зламали й ногу, тож у дебютному році Данилюк не зумів проявити свої бомбардирські здібності. Усього ж у своїй футбольній кар’єрі настирливий нападник переніс п’ять різних переломів, після виліковування яких повертався на поле забивати голи. Завжди сміливо йшов у боротьбу зі суперником, ліз у гущавину ніг і тіл, лиш би знайти мить для удару по м’ячу.

Пам’ятаю, бо був свідком того матчу, як 1976 року після матчу в Одесі, який «Карпати» виграли, а єдиний гол забив наш ювіляр, тодішній тренер «Чорноморця», відомий фахівець Ахмед Алескеров на післяматчевій  прес-конференції порівняв Данилюка зі знаменитим німцем Гердом Мюллером. Настільки йому сподобався львівський форвард… Нашу «дев’ятку» важко було збити з ніг, а якщо це вдавалося комусь з «косарів» (Звягінцеву, Зикову чи Журавльову), то Данилюк довго не лежав. Потираючи вдарене місце, швидко піднімався і біг у ту точку, куди незабаром зі штрафного мав полетіти м’яч від Броварського чи Лихачова. І в знаменитому кубковому фіналі 1969 року Данилюк сіяв паніку серед ростовських захисників, а згодом у вищій лізі забив 43 голи, увійшовши до першої сотні бомбардирів чемпіонатів СРСР.

Він тренувався й грав під орудою кількох тренерів, від котрих брав (спочатку несвідомо, а потім із увагою) організацію тренувального процесу, тактичні принципи побудови командної гри, вміння психологічного настрою на поєдинок. Серед цих наставників були Б. Вейг, М. Дементьєв, Є. Лемешко, О. Васильєв, Е. Юст, А. Полосін, В. Бубукін, Б. Розсихін. Це була велика школа футболу, а Данилюк був добрим учнем, бо, ставши тренером, зумів виховати плеяду хороших майстрів. Серед них назву лише найбільш відомі імена, знані з виступів у командах вищої ліги. З першого випуску хлопців 1966 року народження вийшли Михайло Стельмах, Володимир Різник, Ярослав Ланцфер та майбутній олімпійський чемпіон 1988 року в Сеулі Володимир Татарчук, за підготовку якого його першому тренерові Данилюку присвоїли звання заслуженого тренера України. З другого випуску (1973 р. н.) вийшов півзахисник «Карпат» Роман Гнатів, із наступного (1978 р. н.) гравці ФК «Львів» Лагода та Підвальний, а також Василь Демидяк, котрий пограв у тернопільській «Ниві», «Чорноморці» й ЦСКА. Потім ще були (1983 р. н.) Олег Веприк та Микола Макарчик, якого запримітила «Боруссія» з Дортмунда. Класи 1987 та 1991 років народження теж  передавали у резерви «Карпат» своїх випускників.

…За багатолітньою традицією, ветерани “Карпат” у  ювілейні дні зазвичай зустрічаються в товариському матчі на зеленому полі. На ньому точиться  хоч уповільнена, але та ж розумна комбінаційна гра, за яку «Карпати» отримали репутацію самобутньої технічної команди. А потім за святковим столом будуть спогади тих днів, коли вони, сповнені сил і майстерності, перемагали і київське, і московське, і тбіліське «Динамо», «Спартак» і «Торпедо»…