Відтерміноване покарання Росії

Перша світова війна, яка закінчилася майже 100 років тому, поклала край існуванню двох з трьох так званих клаптикових імперій — Австро-Угорської, Османської і Російської. «Клаптиковими» їх називали тому, що складалися з багатьох етносів і мов. До складу Австро-Угорської, наприклад, входили народи, що розмовляли не тільки німецькою і угорською мовами, а й українською, польською, чеською, італійською, хорватською, словенською. Багатомовними були Османська і Російська імперії. Підйом національно-визвольних рухів у Європі, що розпочався у другій половині 19-го століття, завершився створенням багатьох національних держав, де основною ознакою була мова.

Імперії намагалися об'єднати громадян релігією або релігійною конфесією, а не мовою. Австро-Угорська імперія була католицькою, Російська православною,  Османська — мусульманською.

Війна збільшила державні борги усіх імперій. Напередодні війни державний борг Російської імперії становив 50% валового національного продукту. За період війни він збільшився у 3,5 рази. Коли більшовики прийшли до влади,  то у лютому 1918 року заявили, що всім, кому Росія винна, вони прощають… При тому йшлося не лише про відмову платити по боргах, які виникли під час війни (цьому ще можна було б знайти якісь аргументи), а й про усі борги, які накопичувала Росія — через неспроможність протягом століття вирішити питання земельних відносин і модернізації своєї економіки. Це відрізало Росію від нових кредитів, але дало змогу спробувати збудувати економіку, яка б існувала автономно від зовнішнього світу. Чим закінчився цей експеримент, стало відомо у грудні 1991 року.

Коли впродовж кількох місяців, із листопада 1985-го по березень 1986-го, ціна нафти впала з 69 до 23 доларів, у СРСР почалася “перебудова”, оскільки доходів від продажу нафти вже бракувало на покриття необхідного мінімуму імпортної продукції. У грудні 1991 року, коли Россійська імперія (що з 1922 року називала себе Радянським Союзом), оголосила про неспроможність платити по боргах, вона  врешті-решт розпалася на національні держави (як це свого часу, після Першої світової війни, сталося з Австро-Угорською і Османською імперіями). Цей розпад відкрив РФ можливість приєднатися до світової економіки, бо відновив доступ до західних кредитів. Одна з форм кредитування — випуск облігацій державної позики. Росія продала іноземним інвесторам ці облігації, а 1998 року відмовилася платити по них, бо ціни на нафту були ще низькими. Цією відмовою Росія “нагріла” іноземних інвесторів на 40 мільярдів доларів.

Коли ж ціни на нафту значно виросли (протягом 2000−2005 років), Росія з великою помпою віддала кредиторам, що входять до так званого Паризького клубу, 13 мільярдів, чим підвищила свій кредитний рейтинг. Це не тільки зменшувало проценти по майбутніх кредитах, а й приваблювало нових потенційних позичальників і дало змогу значно збільшити обсяги кредитування. Цикл зростання ціни на нафту тривав, і кредитори могли з оптимізмом оцінювати майбутні надходження до бюджету Росії. Коли вона має гроші, то платить по боргах. А коли не має, то даруйте. Коли ж часом трапляється, що інші країни винні Росії, вона жорстко приходить по свої гроші, як це слушно зауважив у 19-му столітті німецький канцлер Бісмарк.

Зі зростанням цін на нафту зростали не тільки апетити Росії до західних кредитів, а й імперські амбіції щодо країн, які 1991 року відокремилися від метрополії. Дуже стала у нагоді Росії світова фінансова криза 2008 року, що ледь не зруйнувала усі надбання світового порядку. До журналістів потрапив уривок розмови президентів Путіна і Буша, де російський президент намагався довести американському колезі, що Україна — це штучне державне утворення.  Вочевидь у такий спосіб Путін зондував реакцію американського уряду у разі військового нападу на Україну. Але тоді Росія не наважилася на такий напад. Натомість вдалася до меншої операції у Грузії. Ця агресія мала ще одну мету — настрашити Азербайджан, який хотів фінансувати недорогий газогін під Каспійським морем до Туркменістану. Цей газогін дозволив би Туркменістану продавати свій газ не «Газпрому», а безпосередньо європейським споживачам. А це би завдало би «Газпрому» (і відповідно бюджету РФ) значної шкоди, бо у споживачів в Європі з'явилася би альтернатива російському газу. Як не важко здогадатися, після російської військової операції Азербайджан відмовився від спокусливого проекту 125-кілометрового газогону під Каспієм.

Світова фінансова криза була настільки небезпечною для провідних країн Заходу, що у них не було ані бажання, ані вільних ресурсів, щоб надавати допомогу Україні. Це був зоряний час Росії. По суті, вона одноосібно визначала, кому з двох претендентів на посаду президента України надати фінансову й іншу підтримку на президентських виборах 2009 року. І Росія віддала країну на розкрадання донецьким “правильним пацанам”. Хоча головної мети, кабальної газової угоди 2009 року, у Кремлі досягли за сприяння іншого претендента на посаду президента… Донецькі “потрошителі” блискуче впоралися з московським завданням. Україна була тотально пограбована. У четвертому кварталі 2013 року зовнішній борг України сягнув 145,5 мільярда доларів — рекордної позначки за всю історію Незалежності. Для порівняння: у липні 2017 року зовнішній борг борг зменшився до 115 мільярдів. І це незважаючи на значне збільшення військового бюджету з огляду на війну на сході.

Міцні донецькі господарники “розводили як кошенят” Європейський Союз обіцянками підписання Угоди про асоціацію, — щоб отримати кредити. Та коли прийшов час підписувати Угоду (а вони цього й не збиралися робити, бо Москва не дозволяла), зрозуміли. що західних  кредитів більше не буде, а  треба якось дожити до виборів 2015 року. Тож домовилися про кредитну лінію від Москви на 15 мільярдів доларів. Порівняймо ці 15 мільярдів із боргом у 145,5 мільярда, які були винні західним кредиторам! Росія хотіла втримати при владі своїх маріонеток, яким дозволяли і навіть заохочувала розкрадати дощенту державні фінанси України, щоб пізніше сказати західним кредиторам: “Бажаєте  отримати бодай частину своїх кредитів? То віддайте Україну нам, бо з тими бандитами ви нічого не отримаєте”.  І Україну відійшла би Росії без жодного пострілу.

Але… Революція Гідності поламала усі плани Кремля. І ті прислужники Москви, хто досі засідає у Верховній Раді, ще сміють розповідати, що при них народу жилося краще! Нехай тоді розповідають  і про кредити, які видурили на Заході і не збиралися віддавати. До речі, ці кредити  уряд незалежної від Росії України потроху віддає, незважаючи на війну з Москвою.

Нещодавно Джон Бреннан, що протягом 2013 −2017 рр. обіймав посаду директора ЦРУ, дав інтерв'ю. У  ньому пояснює, що Путін наважився на збройний напад, бо термін Обами на посаді президента США добігав кінця, і американський президент навряд чи був налаштований на військову протидію  російській агресії в Україні. США  вдалися  до економічних санкцій. Хоча сам пан Бреннан був прихильником більш жорсткої відповіді.

Відповідь США тільки відтермінувала покарання. За умов низьких цін на нафту Америка, по суті, запросила Росію до змагання у новому витку модернізації озброєнь. Якщо Росія втягнеться у цю гонку озброєнь, покарає себе сама, бо надірветься від браку коштів, оскільки залежить від продажу нафти і газу. А ціни на енергоносії невисокі і невідомо коли виростуть. Та й не дуже розумно, коли твоя економіка з одним трильйоном доларів валового внутрішнього продукту, змагатися у витратах з економікою, яка у 19 разів більша…

Утім, захистити свої реальні інтереси, а це збереженням великої частки на європейському ринку газу, Росія може обрати і не таким дорогим шляхом. Достатньо піти на не дуже “болючі компроміси” зі своїми імперськими амбіціями, а саме — поважати суверенітет і територіальну цілісність  найближчого сусіда.